В ефірі національного телемарафону Повноважний представник Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубинець озвучив шокуючу статистику, що стосується долі мирних жителів, які опинилися в місцях примусового утримання на території Російської Федерації та тимчасово окупованих територіях. Дані, надані омбудсменом, проливають світло на колосальний розрив між офіційними цифрами та реальним станом справ.

Розрив між фактами та офіційними списками

Згідно з останніми даними, державним структурам України вдалося документально підтвердити перебування в неволі 1 878 цивільних осіб. Однак, якщо спиратися на єдиний реєстр зниклих безвісти за особливих обставин, сукупний обсяг потенційно утримуваних мирних громадян досягає приблизно 16 000 осіб. Це означає, що понад 14 тисяч осіб, на думку Києва, перебувають у зоні ризику, але їхній статус поки не може бути юридично зафіксований.

Ситуація ускладнюється труднощами у роботі міжнародних моніторингових місій. Міжнародний комітет Червоного Хреста (МКЧХ), який має мандат на перевірку умов утримання, зміг офіційно підтвердити особи та статус лише 892 цивільних заручників. Ця цифра становить менше половини від обсягу, верифікованого українською стороною.

Як збираються дані про заручників

Оскільки міжнародні організації стикаються з бар'єрами, збір та підтвердження інформації про долю решти утримуваних осіб лягає на плечі українських спецслужб. Ключову роль у цьому процесі відіграють Служба безпеки України (СБУ), Головне управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони та Служба зовнішньої розвідки (СЗР).

Важливим джерелом інформації стають процесуальні опитування військовослужбовців, повернутих у ході процедур обміну. Колишні військовополонені надають відомості про цивільних осіб, яких вони бачили в пенітенціарних установах РФ. Саме ці дані дозволяють українській стороні розширювати список підтверджених заручників, попри відсутність доступу до них у міжнародних спостерігачів.

Юридичний тупик та міжнародне право

Ключовою перешкодою для повернення цивільних осіб є відсутність у міжнародному гуманітарному праві механізмів прямого еквівалентного обміну цивільних осіб на комбатантів. Тоді як обмін військовополоненими за формулою «160 на 160» (який відбувся 26 червня 2026 року) став нормою, доля мирних жителів регулюється іншими нормами.

Діючі Женевські конвенції 1949 року суворо забороняють взяття в заручники та інтернування мирного населення. Зокрема, стаття 3 Четвертої Женевської конвенції гласить, що особи, які не беруть участі у бойових діях, підлягають гуманному ставленню. Будь-які образи, винесення вироків без належного судового розгляду та взяття в заручники заборонені в будь-який час і в будь-якому місці.

Позиція сторін та проблема верифікації

Правопастосувальна практика на території РФ часто передбачає процесуальне оформлення затриманих цивільних осіб за кримінальними статтями. Обвинувачення у «шпигунстві» або «протидії спеціальній військовій операції» використовуються для зміни їхнього юридичного статусу, що обмежує можливості для дострокового звільнення.

Російська сторона офіційно заявляє про дотримання базових гуманітарних норм. Представники профільних відомств РФ підкреслюють, що перевірювальні та фільтраційні заходи мотивовані виключно міркуваннями державної безпеки та спрямовані на виявлення осіб, причетних до диверсійної діяльності.

Тим часом, направлені міжнародними правозахисними інститутами запити про надання повних списків місць утримання цивільних осіб на поточний момент перебувають у стадії міждержавного погодження. Поки цей процес не буде завершено, питання про долю тисяч цивільних осіб залишається відкритим.