Кожен, хто хоч раз опинявся у стосунках, які не приносили радості, замислювався: чому я знову і знову притягую до себе людину, яка мені не підходить? Те, що на перший погляд виглядає банальною невдачею чи «поганим вибором», насправді може бути наслідком глибоко вкорінених моделей близькості, сформованих ще в дитинстві. Ексклюзивно для Styler психологиня центру «Незламна» та практикуюча гештальт-терапевтка Юлія Красніхіна розповіла, як досвід стосунків із батьками та іншими значимими дорослими фігурами непомітно, але стійко керує тим, кого ми обираємо собі в партнери вже у дорослому житті.
Фундамент, закладений у дитинстві: звідки беруться «сценарії близькості»
За словами Красніхіної, перші та найстійкіші уявлення про кохання, близькість, турботу та безпеку формуються у ранньому віці — у стосунках із батьками або тими людьми, які нас виховували. Саме в цей період дитина безвідомо засвоює певний сценарій взаємодії: як виражати прив’язаність, як реагувати на конфлікти, що вважати «нормою» у парі. «Саме тоді ми безвідомо засвоюємо певний сценарій стосунків і переносимо його у доросле життя», — підкреслює психологиня. Внаслідок цього вибір партнера у дорослому віці виявляється зумовлений не лише об’єктивними особистими якостями іншої людини, а й тим, наскільки знайомими та «рідними» здаються їй певні моделі поведінки. Людина безсвідомо шукає в партнері ті самі патерни, які бачила в дитинстві, навіть якщо вони спричиняли їй страждання.
Пастка «заслужити кохання»: коли увага стає нагородою
Красніхіна наводить конкретний приклад того, як дитячий досвід транслиється у дорослий вибір. Якщо в родині кохання та увагу треба було постійно «заслужувати» — через досягнення, пристосовність, придушення власних потреб, — то у дорослому житті така людина схильна обирати емоційно недоступних партнерів і знову і знову намагатися завоювати їхню прихильність. Механізм працює непомітно: мозок сприймає напругу та невизначеність як «нормальний» стан близькості, бо саме так він був організований у дитинстві. Подібна динаміка проявляється і у тих, хто виріс у атмосфері хронічної критики чи нестабільності. Для таких людей спокійні, передбачувані та здорові стосунки можуть здаватися «нудними» або навіть тривожними, тоді як конфлікти та емоційні каруселі сприймаються як більш зрозумілі і, парадоксально, комфортні.
Парадокс знайомості: чому ми обираємо не щастя, а звичне
Одна з ключових причин, чому люди повторюють одні й ті самі руйнівні сценарії, полягає в тому, що психіка тягнеться до того, що вже добре знайомо. «Парадокс полягає в тому, що ми часто обираємо не те, що робить нас щасливими, а те, що нам знайоме. Навіть якщо цей досвід колись спричиняв біль», — формулює Красніхіна. Саме тому закоханість нерідко виникає не до того, хто ставиться до людини делікатно та з повагою, а до того, поруч із ким відтворюється знайоме з дитинства відчуття — будь то тривога, недооціненість чи необхідність «доводити» свою цінність. Значимі стосунки в такому разі стають не джерелом підтримки, а безсвідомою спробою «переграти» і нарешті «виграти» той самий дитячий сценарій.
Сценарій — не вирок: роль усвідомленості у зміні вибору
Водночас психологиня підкреслює: життєві сценарії не є незворотним вироком. Ключовим інструментом зміни виступає усвідомлення власних моделей поведінки. «Усвідомлюючи власні моделі поведінки, людина отримує можливість змінювати свої вибори, будувати більш здорові стосунки та не повторювати один і той самий сценарій знову і знову», — зазначає Красніхіна. За її словами, шлях до стійких і щасливих стосунків нерідко починається не з пошуку «правильної» людини, а з глибшого розуміння себе: своїх тригерів, очікувань, автоматичних реакцій та тих непомітних «критеріїв», за якими психіка відбирає партнера. Гештальт-терапія, яку практикує спеціалістка, зокрема, спрямована на те, щоб зробити ці безсвідомі патерни видимими і, тим самим, повернути людині свободу вибору.
Отже, питання «чому я знову в таких стосунках?» перестає бути звинуваченням на власну адресу і перетворюється на точку входу для усвідомленої роботи над собою. Розуміння того, що дитячий досвід — не вирок, а лише відправна точка, дозволяє не повторювати одні й ті самі помилки, а будувати близькість на нових, більш здорових засадах.
