У подкасті РБК-Україна «ЦЕ БАЗА» блогерка та авторка Емма Антонюк розповіла про щомісячні збори на потреби Збройних сил України, свої думки про мобілізацію, повсякденне життя в Києві та нову книгу. Розмова вийшла за межі типового інтерв'ю: від літературних амбіцій та роялті від продажів до того, як тіло реагує на балістику і чому, на переконання співрозмовниці, публічна демонстрація власних фінансових внесків — це «безпосередній обов'язок блогерів для формування системної волонтерської культури серед аудиторії». Нижче — скорочена версія бесіди, повний випуск доступний на YouTube-каналі «ЦЕ БАЗА».

«Халепа»: друга книга про особисті помилки

Антонюк, відповідаючи на запитання про право говорити про літературу без профільної освіти, послалася на власний досвід: вона написала книгу, багато читає та спілкується з видавцями, зокрема після того, як, за її словами, в Україні згоріло понад 13 мільйонів книг через прицільні російські удари по складах, видавництвах та друкарнях. Друга її робота — нон-фікшн автобіографічного плану під назвою «Халепа» з робочим підзаголовком «Як помилятися у світі успішного успіху». За словами авторки, книга «суцільно про особисті халепи» та осмислення «дорослих помилок», а питання про те, чому у 36 років вона дає собі право писати нон-фікшн, вона знімає тим, що йдеться не про мемуари, а про розбір власних вчинків. Окремо Антонюк наголосила, що живе на роялті від книги: «Якби в мене не було інших робіт, а лише ця книга, я нормально почувалася б. Мала б собі на хліб з маслом і на комунальні послуги оплатити».

Життя в Києві: логістика замість страху

Про повсякденність в умовах війни блогерка говорить без драматизму: вона залишається в Києві на зиму і не відчуває страху, а швидше «задає логістичні питання — як зробити так, щоб вдома працював Wi-Fi, коли немає світла». «Я не знаю, який має бути колапс, щоб я виїхала з Києва. Поки фізично я можу бути тут, я, звісно, залишаюся», — зазначає вона. При цьому Антонюк визнає, що емоційно не реагує на вибухи, але «реагує тіло»: прокидається з болем у щелепі, спазмом вилиці або затиснутою спиною, а після чергового вибуху подумки «згрупувалася». «Десь фоново у психіці це залишається, наростає», — описує вона накопичувальний ефект, який, за її словами, розкривається у другій книзі.

Культура донатів: «блогери мають хизуватися і мірятися»

Центральна теза бесіди стосується волонтерської культури. Антонюк розповіла, що систематично донатить на потреби ЗСУ та на «Азов», підписана на перших осіб підрозділу і називає останню велику суму донату — 55 000 гривень, а передостанній, за її словами, теж становив 55 тисяч. На запитання про почуття провини за походи в ресторани в дорогих сукнях вона відповіла, що останню дорогу сукню купила рік тому, носить українські бренди middle-сегменту і «здебільшого їм у ресторанах, бо готувати не вмію». При цьому, за її словами, «велику частину своїх доходів» вона донатить і «дуже часто ці донати публікують скринами — у сторіз або в публікаціях». Обґрунтування просте: «блогери відповідальні за культуру донатів», і «якщо вже чимось хизуватися у своєму блозі — то це донатами».

Медіадосвід та оцінка пропаганди

П'ятнадцять років роботи в медіа, за словами Антонюк, дозволяють їй бачити, «як Росія вдало підхоплює існуючі суспільні проблеми і використовує їх всередині України», зокрема через дискредитацію українських військових, яку вона назвала «буквально нещодавнім» прикладом. «Найбільш гостру реакцію викликає те, наскільки ефективна російська пропаганда», — констатує вона, додаючи, що шкода, коли «деякі з цих інформаційних операцій Росії все ж таки вдаються». Блогерка також описала свій рівень «ох**вання» як такий, що досяг межі, при якій психіка «більше не здатна» реагувати на нові новини, хоча читати їх вона продовжує.