Конфлікт між Сполученими Штатами та Іраном перейшов у критичну фазу, яка характеризується безпрецедентним розширенням географії бойових дій. Протягом останнього тижня американські ВПС змінили тактику, перенісши удари з прибережних військових об'єктів у глибину іранської території. Тепер під прицілом опинилися стратегічно важливі мости, залізничні вузли та логістичні центри.

Зміна тактики: від протоки до інфраструктури

Вашингтон ставить перед собою чіткі цілі: змусити Тегеран припинити атаки на торгові судна, відновити судноплавство через Ормузьку протоку та повернутися до переговорів щодо ядерної програми. Для досягнення цих цілей США наносять удари по об'єктах, що зв'язують порт Бандар-Аббас із внутрішніми регіонами, а також по радіолокаційних станціях, складах ракет та базах безпілотників. Мета — паралізувати боєздатність іранської армії.

Однак відповідь Ірану виявилася більш масштабною, ніж очікувалося. Замість локальних відповідних заходів Тегеран активізував атаки по країнах Перської затоки, де дислоковані американські військові бази. У зону удару потрапили Бахрейн, Кувейт, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Йорданія та Ірак. Зокрема, у Кувейті були пошкоджені електростанція та опріснювальна установка, що свідчить про намір Ірану бити по життєво важливій інфраструктурі союзників США.

Дилема стратегічної переваги

Попри переважну перевагу в повітрі, кампанія США, що розпочалася наприкінці лютого, не призвела до бажаного переломного моменту. Вашингтон та його союзники знищили тисячі цілей, завдавши серйозної шкоди військово-морським та повітряним силам Ірану. Попри це, Тегеран продовжує запускати ракети та безпілотники, а також чинити тиск на торгові судна.

Факт того, що багато цілей, уражених останніми днями, фігурували в списках попередніх операцій, вказує на здатність Ірану відновлювати свої можливості або коригувати тактику. Це ставить перед американськими стратегами складне питання: чи призведе руйнування цивільної інфраструктури до політичних поступок, чи лише затягне конфлікт?

Ціна війни та дилема союзників

Ситуація ускладнюється тим, що в зону конфлікту потрапляє цивільна інфраструктура. Удари по мостах, залізницях та енергетичних об'єктах мають подвійний характер: вони завдають шкоди військовій логістиці, але водночас б'ють по життю мирного населення. Це підвищує ціну війни, яку вимірюють не лише військовими втратами, але й регіональною нестабільністю.

Країни регіону опинилися у складному становищі. З одного боку, вони потребують військової присутності США для власної безпеки. З іншого боку, наявність американських баз на їхній території робить їх цілями для іранських відповідних ударів. Високопоставлені іранські чиновники вже попереджали, що у разі продовження авіаударів США країна перейде до повномасштабного наступу.

Історичний досвід, починаючи з війни в Перській затоці 1991 року, свідчить, що навіть потужна повітряна кампанія не гарантує стабільного політичного результату. Війни в Іраку та Афганістані підтвердили, що знищення військового потенціалу не завжди призводить до довгострокових поступок. Навпаки, це може зробити противника більш розпорошеним та рішучим. Вашингтон сьогодні стикається з дилемою: як забезпечити переговорний процес, якщо керівництво противника постійно зазнає втрат і змінює структуру влади?