У британській політиці розгортається масштабна перестановка сил. Прем'єр-міністр Англії Бернхем приступив до формування свого уряду, зробивши ставку на швидке створення власного апарату та утвердження нової програми дій. Спостерігачі сходяться на думці: цей крок має на меті не просто оновити склад, а й кардинально змінити вектор розвитку країни.

Кінець епохи Стармера та приход «бунтарів»

Найпомітнішим сигналом зміни курсу стало звільнення ключових фігур попереднього уряду. Міністр фінансів Рейчел Рівз та заступник прем'єр-міністра Девід Ламмі залишили свої пости, повернувшись на звичайні парламентські місця. На їхнє місце прийшли політики, які раніше публічно виступали проти Кіра Стармера або активно підтримували Бернхема у боротьбі за лідерство в Лейбористській партії.

Головний сюрприз: Джон Хелі у рулі фінансів

За даними видання Politico, найнеочікуванішим рішенням стало призначення Джона Хелі на пост міністра фінансів. Це призначення виглядає особливо парадоксальним, враховуючи події останнього місяця. Хелі подав у відставку з поста міністра оборони, намагаючись чинити тиск на Стармера та змусити його піти. Він неодноразово наполягав на значному збільшенні військових витрат.

Тепер, очоливши фінансове відомство, Хелі стикнеться зі складним завданням. Йому доведеться збалансувати бюджет, виконуючи обіцянку уряду збільшити витрати на оборону до 3% ВВП до 2030 року. Одночасно необхідно знайти фінансування для амбітних програм реіндустріалізації та децентралізації, які є пріоритетом для прем'єр-міністра Бернхема.

Зовнішня політика та енергетика: нові імена

Значні зміни торкнулися і зовнішньополітичного блоку. Бувший лідер лейбористів Ед Мілібанд призначений міністром закордонних справ. Мілібанд був одним із перших, хто закликав до відставки Стармера, і відомий своїми незалежними поглядами. У минулому він виступав проти військового втручання Великобританії в Сирію у 2013 році та не підтримував використання бази Дієго-Гарсія для атак проти Ірану.

На посаді міністра енергетичної безпеки та нульових викидів змінилася команда: Ед Мілібанд поступився місцем Міатте Фанбуллі. Вона також стала однією з перших, хто подав у відставку, вимагаючи відставки Стармера.

Міністром оборони став Вес Стрітінг. Раніше він вважався сильним претендентом на лідерство в партії та пропонував випускати «оборонні облігації» для фінансування армії. Однак відсутність у нього досвіду у сфері зовнішньої політики викликала сумніви у експертів щодо його придатності для нової ролі.

Збереження кадрів та реформи

Не всі зміни були радикальними. Міністр внутрішніх справ Шаабана Махмуд зберегла свій пост, щоб продовжити програму реформ у сфері імміграції. До оголошення складу кабінету багато джерел у Вестмінстері припускали, що саме вона займе пост міністра фінансів, але Бернхем не послідував цим прогнозам.

У той же час, частина досвідчених діячів із команди Стармера залишилася в уряді. Іветт Купер перейшла з посади державного секретаря на пост міністра охорони здоров'я, взявши на себе кураторство реформ системи соціального забезпечення. Пет Макфадден залишилася на посаді міністра праці та пенсій, а Ліза Ненді зберегла посаду міністра культури, ЗМІ та цифрових технологій.

Повернення впливових фігур

Багато політиків, які покинули уряд за часів Стармера, повернулися до кабінету. Луїза Хейг призначена міністром Кабінету міністрів та першим державним міністром. Вона зіграла ключову роль у групі депутатів, які виступали проти реформ соціального забезпечення Стармера, і допомогла Бернхему розширити вплив у партії. У новій посаді вона відповідатиме за посилення державного контролю над послугами та децентралізацію влади.

Анджела Рейнер повернулася на пост міністра житлового будівництва, Люсі Пауелл призначена міністром освіти, а Джонатан Рейнольдс повернувся на пост міністра з питань бізнесу. Посаду головного парламентського організатора, який відповідає за дисципліну, отримала Аннеліза Мідглі — близька соратниця Бернхема з Північної Ірландії.

Стратегія Бернхема

Спостерігачі вважають, що такий мікс призначень — повернення опонентів Стармера при збереженні частини досвідчених кадрів — відображає подвійну стратегію. Бернхем прагне не лише зміцнити контроль над Лейбористською партією, а й сформувати кабінет, здатний реалізувати його програму економічних реформ, децентралізації та реіндустріалізації.