У умовах триваючого конфлікту питання забезпечення армії сучасним та надійним транспортом залишається критично важливим. Однак, попри активні дискусії про необхідність імпортозаміщення, в Україні досі відсутнє повноцінне виробництво пікапів для Збройних Сил. Як виявилося, поточна «локалізація» в цій сфері часто носить лише декларативний характер.

Ілюзія виробництва

Матеріал РБК-Україна «Пікапи та коряги: на чому їздить армія, і пересядуть чи ЗСУ на українські авто» розкриває деталі ситуації. Представники автомобільного бізнесу визнають: те, що позиціонується як локалізація, часто є простим імпортом та перепродажем бюджетних моделей із Китаю чи Індії. Такий підхід, хоч і не порушує законодавство, викликає серйозні запитання у експертів щодо стратегії розвитку військового автопарку.

На відміну від країн НАТО, де процес адаптації техніки для потреб армії відлагоджено десятиліттями, український ринок стикається з низкою системних проблем:

  • Дефіцит виробничих потужностей для вузлового збирання.
  • Складні логістичні умови в умовах війни.
  • Відсутність привабливого інвестиційного клімату для світових гігантів.

Потенціал, який не використовують

Парадокс ситуації полягає в тому, що технічна база для вирішення проблеми вже існує. В Україні нараховується принаймні 4–5 підприємств, здатних протягом кількох місяців опанувати вузлове збирання легкового комерційного транспорту. Більше того, ще 2–3 заводи мають потенціал для організації повного циклу виробництва, включаючи зварювання та фарбування кузовів.

Тим не менш, поки державні механізми не стимулюють цей перехід, ринок розвивається стихійно. Деякі імпортери самостійно створюють спеціалізовані модифікації пікапів, адаптуючи їх для військових та силових структур. Ці машини позбавлені зайвого комфорту, мають спрощений дизайн і, як наслідок, більш доступну ціну.

Проблема сервісу та логістики

Нещодавно Міністерство оборони України оголосило про масштабну закупівлю 5 тисяч пікапів для ЗСУ. Гравці ринку розцінюють централізацію закупівель як позитивний сигнал про увагу держави до проблем логістики на фронті. Однак експерти попереджають про приховані ризики.

Закупівля техніки у локальних дилерів, особливо моделей, що не поширені в регіоні, створює загрозу для довгострокової експлуатації. Головна проблема — відсутність розвиненої сервісної мережі. У країнах НАТО подібні контракти зазвичай закриваються одним постачальником, який надає не просто автомобіль, а комплексне рішення: запчастини, ПЗ, навчання персоналу та гарантійне обслуговування. Без такого підходу життєвий цикл техніки на фронті може бути суттєво скорочено.

Нові правила гри

Ситуація з постачанням зазнала змін у кінці 2025 року. У серпні Міністерство оборони запустило прямі закупівлі техніки, надавши бойовим підрозділам право самостійно придбавати транспорт за спрощеною процедурою. У вересні Уряд розширив ці повноваження, дозволивши купівлю пікапів, квадроциклів та мотоциклів без використання електронної системи держзакупівель. Сформовані підрозділи отримали пряме фінансування в розмірі 7 млн гривень, частина якого спрямована саме на автопарк.

Хоча ці заходи покликані прискорити забезпечення армії, питання про перехід від хаотичного імпорту до системного локального виробництва залишається відкритим.