У подкасті «ЦЕ БАЗА» офіцер батальйону наземних роботизованих комплексів (НРК) 3-ї штурмової бригади та засновник школи НРК Віктор Павлов висловився щодо можливості доставки наземних роботів на великі відстані — зокрема вглиб території противника, аж до Москви. За його оцінкою, таке завдання технічно здійснене, проте його реалізація впирається в низку інженерних і тактичних обмежень, без урахування яких десантирування перетворюється на ризиковану операцію. Розмова стала продовженням ширшої дискусії про те, як українські підрозділи масштабують застосування робототехніки за межами прямої лінії зіткнення.

Два ключові фактори: носій і канал зв'язку

Павлов розклав завдання на дві обов'язкові складові. Перша — носій: наземний роботизований комплекс необхідно фізично доставити до місця застосування, і без підходящого засобу доставки сама ідея десантирування не має сенсу. Друга — стійкий зв'язок, що дозволяє оператору керувати комплексом на відстані. Обидва фактори, за словами офіцера, в принципі вирішувані, саме тому він називає сценарій десантирування НРК на дальні дистанції «цілком реальним». При цьому він наголошує, що йдеться про сукупність умов, а не про єдине рішення: збій будь-якого з елементів робить операцію неефективною.

Проблема приземлення та роль парашутної системи

Окремої уваги в подкасті заслужила фаза приземлення. Павлов зазначає, що скидання FPV-дронів на так звані «діпзабастовки» (глибокі удари по тилових об'єктах) технічно простіше, тоді як сам наземний робот має приземлитися і не розбитися під час контакту з поверхнею. Використання парашутних систем, за його словами, ускладнює конструкцію та процес: робот повинен витримати удар при посадці, а парашут додає масу, габарити та додаткові точки відмови. Таким чином, навіть за наявності носія та зв'язку критичним залишається питання виживаності комплексу на етапі посадки.

Ризик ураження носія засобами ППО

Третій, як його формулює Павлов, обмежувальний фактор — система протиповітряної оборони противника. Носій, на якому доставляється безпілотний засіб, може бути збитий засобами ППО ще до моменту скидання або десантирування робота. Це означає, що планування такої операції вимагає не лише інженерної підготовки, а й оцінки повітряної обстановки, вибору маршруту та вікна застосування. Сукупність цих ризиків, за оцінкою офіцера, не робить сценарій неможливим, але переводить його з розряду «простих» у розряд ретельно підготовлених операцій.

Практичні прецеденти: від операції «Вівальді» до дронів-носіїв

Дискусія про десантирування НРК не залишається теоретичною: восени тактику вперше застосували на практиці. За наявними даними, у вересні підрозділ ударних НРК NC13 Третього армійського корпусу під час операції «Вівальді» десантував роботів-камікадзе з важких бомбардувальників більш ніж на 10 кілометрів углиб тилу. Паралельно повідомлялося, що бійці батальйону Alter Ego 93-ї бригади розробили технологію високоточного десантирування бойового НРК на десятки кілометрів від лінії бойового зіткнення з використанням дрона як носія. Ці прецеденти підтверджують, що перехід від концепції до бойового застосування вже відбувся, а обговорення Павлова в подкасті фактично описує логічний розвиток цієї тактики на ще більші дистанції.

Що це означає для подальшої тактики

У сукупності висловлювання офіцера та зафіксовані прецеденти вказують на формування стійкого напряму — доставки наземної робототехніки в глибокий тил без висадки живої піхоти. Ключовими вузькими місцями залишаються три: надійний носій, стійкий канал управління та захист від ППО на підльоті. Поки ці елементи вирішуються по окремості в різних підрозділах, масове застосування десантованих НРК на стратегічних дистанціях, зокрема щодо великих міст, залишається завданням, що потребує подальшого інженерного та тактичного відпрацювання. Проте, як наголошує Павлов, жоден із цих бар'єрів не є непереборним, що робить сценарій робочим предметом планування, а не гіпотезою.