Більше семи років Україна існує в космічному вакуумі: без затвердженої державної програми, без стратегії та без реальних перспектив. Результат цього системного бездіяння передбачуваний — критичний відтік розумів, забуття унікальних технологій та фактичний крах галузі, яка колись була гордістю країни.

Сьогодні ми намагаємося зрозуміти, чи є у української космонавтики шанс на відродження, і чи зможемо ми колись знову створювати власні ракети-носії. Для цього ми проаналізували ситуацію з експертом — екс-директором Інституту космічних досліджень НАНУ Олегом Федоровим.

Європейський вектор: квиток у клуб

Україна робить обережні, але важливі кроки до повноправного членства в Європейському космічному агентстві (ЄКА). Після двох років складних переговорів Інститут космічних досліджень готується підписати перший контракт, присвячений інтеграції супутникових даних у національну статистику.

Цей проект, розрахований на півтора року, життєво необхідний для екологічного моніторингу, фіксації руйнувань та оцінки збитків від бойових дій. Європейські фахівці вже відібрали 7 українських проектів, у яких братимуть участь кілька інститутів НАНУ.

Однак не варто обманюватися: цей контракт не є комерційним у класичному розумінні. Прибутку Україна не отримає. Фактично, український уряд перерахував кошти в ЄКА, і ці ж гроші тепер повертаються вітчизняним науковим організаціям у рамках грантів. Це плата за вхідний квиток у європейську космічну спільноту, яка відкриває доступ до реальних технологій.

Американський тупик: Місяць залишається мрією

За американським вектором ситуація значно складніша. Формальної угоди з NASA у нашої держави поки немає, а спільні програми та фінансування припинилися, хоча ще два десятиліття тому, після польоту Леоніда Каденюка, вони були.

Нещодавно NASA направило лист-запрошення Україні приєднатися до місячної програми Artemis. Однак участь нашої держави в освоєнні Місяця зараз є суто декларативною. Головна умова програми полягає в тому, що кожен учасник створює свій унікальний технологічний компонент за власні кошти.

Оскільки фінансування на це у військовому бюджеті України немає, реальна інтеграція КБ «Південне» чи інших підприємств у цей проект залишається під великим питанням.

Технологічний захід: від «Січей» до «Південного»

За словами Олега Федорова, проект «Січ-2-30», який запустили у січні 2022 року до ювілею Незалежності, виявився поспішним політичним рішенням. Воно приймалося у складних умовах і в результаті не дало очікуваного наукового чи практичного результату.

Повернення до супутників «Січ» вже не буде, оскільки вся ця лінійка була глибокою модернізацією радянської спадщини апаратів типу «Океан-О». Оскільки Україна не фінансувала і не створювала нових інновацій у цьому напрямку протягом останніх десяти років, ці технології застаріли принаймні на десятиліття.

Повномасштабне вторгнення РФ також остаточно знищило найперспективніший і фактично готовий суто український науковий проект «Іоносат-Мікро». Цей апарат мав аналізувати параметри іоносфери для виявлення ознак катастрофічних явищ. Його час просто минув, і тепер вченим доведеться розробляти зовсім інші системи з нуля.

Втрачений гігант

Раніше наша країна дійсно була одним із потужних світових центрів оборонної ракетної промисловості. Фахівці КБ «Південне» в Дніпрі свого часу створили міжконтинентальні балістичні ракети «Сатана», які аж до 2014 року самі ж і обслуговували в РФ, а ракетно-носію «Зеніт» Ілон Маск називав абсолютно геніальною розробкою. Однак вся ця лінійка — це спадщина радянської інженерної школи.

Створення власної цивільної ракети-носія з нуля вимагає величезних фінансових інвестицій та тривалого часу. Протягом багатьох років держава належним чином не підтримувала навіть військову ракетну програму. Український двигун на європейській легкій ракеті Vega чи участь у проекті Antares — це залишки колишнього потенціалу. Оскільки український компонент у міжнародних проектах щорічно скорочується, наша присутність на ринку космічних запусків стрімко згасає.