Після окупації Енергодара письменниця Наталія Будянська була змушена покинути дім і почати життя з нуля. У своїй колонці вона розповідає, як випадкове рішення привело її до Ірландії, ділиться особистим досвідом адаптації і пояснює, як українцям отримати тимчасовий захист, знайти житло та роботу.
Плани, які перервала війна
Перед початком повномасштабної війни мав стартувати туристичний проект на телебаченні, потім — літня резиденція House of Europe в Енергодарі, масштабні концерти зі зірками, відомі лектори та стендап-коміки. Планів щодо розвитку міста було багато. Я працювала в департаменті культури.
У травні ми планували два рівні рафтингу — на Південному Базі та Чорному Черемоші — і багато інших цікавих подорожей: рожеві озера Херсонщини, водяні лілії та плавневі лабіринти острова Хортиця.
А в кінці літа, як завжди, ми б вирушили в сімейну подорож: контракт з телебаченням, реклама нової марки автомобіля, втілення сімейних цінностей. Все це — в прямому ефірі. Майже як у 2021 році, тільки ще масштабніше. Новий рівень.
У мене був бізнес. Книги. Журнали. Робота. Квартира. Друзі, море. Дача. Життя.
Перші кроки після евакуації
Після виїзду з окупованої території та волонтерства в Україні я поїхала до Словаччини заробляти. Тоді всі ми вважали, що війна — тимчасово, і треба ще трохи напружитися, допомогти захисникам перемогти ворога. А потім уже можна буде жити і думати про себе. Тому до Словаччини я поїхала всього на пару місяців — банально заробити гроші на оренду квартири у Львівській області. У перервах між змінами писала статті про ситуацію на Запорізькій АЕС і надсилала їх у словацькі ЗМІ.
Поверталася в Україну, продовжувала волонтерську роботу, яка ніколи не закінчувалася. Волонтерство — справа благородна, але безкоштовна.
Дзвінок, що змінив усе
Колись, коли я знову поїхала працювати прибиральницею в Словаччину, пролунав телефонний дзвінок. Номер був підписаний як «Ірина тексти». Видно, в тому мирному житті я писала для неї тексти на замовлення. Вона запитала:
— В Братиславі, — я мила підлогу і не могла довго розмовляти.
— Їдьте в Ірландію. Не знаю, скільки вам там платять, але тут можливостей заробити набагато більше.
Я поклала трубку. Це здавалося марною тратою часу. Нащо ці розмови? Мені ще два поверхи мити. За місяць такої роботи (якщо раніше не помру) обіцяли €600. Зміна — 8 годин. А потім назад, в Україну.
Але той дзвінок, та розмова не давали мені спокою. Я їхала в трамваї ледь жива і шукала в Google інформацію про Ірландію. Що це взагалі за країна? Де знаходиться? Приймає ще українців?
Я не могла заснути. Тіло боліло, а голова була занята думками. Так я промучилася до ранку. Через тиждень звільнилася. Купила гумові чоботи (чомусь мені здавалося, що без них я там не виживу), квиток в один бік і з рюкзаком полетіла в Дублін.
Адаптація в Ірландії
До того часу я вже знала, що Ірландія — це острів, частина якого належить Великій Британії і називається Північна Ірландія. Біженців приймають у Республіці Ірландія, столиця — Дублін. На паспортному контролі треба сказати фразу: «I need temporary protection»… а далі — як вийде.
Далі було не дуже добре. Після перевірки всіх документів, підтверджень проживання в Україні до початку війни, відбитків пальців і іншого мене разом з іншими відправили в наметовий табір.
Пошкодувала я про своє рішення? Звичайно! Але намети та дощова погода (це коли дощ не припиняється тижнями) зробили свою справу. Розкисати і скаржитися було ніколи. Треба було терміново придумати, як вибратися з цієї ситуації. Поки я чекала остаточні документи (а в Ірландії це дуже довго), встигла розібратися в системі освіти, роботи та житла, познайомилася з місцевими бабуськами і знайшла першу підработку. Мій англійський тоді обмежувався фразою: "My name is Natalie, I am from Ukraine, I need work".
Перша робота знайшлася в тому ж селі, де стояв наш кемпінг. Кімната в будинку у бабусі — теж. Робота почалася не одразу (як і все в Ірландії) і виявилася зовсім не такою, як обіцяли (це теж частина ірландського колориту — обіцяти одне, а в результаті виходить зовсім інше), а господиня будинку виявилася ще тою шпигункою. Про все розкажу по порядку в наступних матеріалах цієї рубрики. Головне — я тоді вижила, продовжую жити далі, допомагаю Україні. А ще написала книгу про опір нашого міста російській армії.
Допомога тим, хто шукає шлях
А тепер — інформація для тих, хто розглядає можливість евакуації з України через обстріли. Я створила Telegram-канал, де розповідаю, як скласти резюме, знайти житло і роботу та багато іншого.
Тимчасовий захист в Ірландії...
