Після п'яти років активної фази війни Україна стикається з масштабним викликом, який виходить далеко за рамки військової стратегії: повернення сотен тисяч військовослужбовців до цивільного життя. Йдеться не лише про медичну та психологічну реабілітацію, а й про працевлаштування, житлові питання, освіту та адаптацію до суспільства, яке за час служби суттєво змінилося. В інтерв'ю РБК-Україна міністр у справах ветеранів Віталій Кім розповів, чому на вулицях українських міст досі можна зустріти військових на милицях, які просять гроші, які системні прогалини виявив аудит ветеранських програм і як міністерство планує перебудувати механізм супроводу тих, хто віддав роки службі.
Проблема не у відсутності програм, а у відсутності інформації
Кім визнає, що ситуація з ветеранами, які опинилися на вулиці, — не поодинокі випадки, а системна проблема, корінь якої лежить в інформаційному розриві. «Люди не знають про існування програм допомоги і куди звертатися. Це насправді проблема не військових, а наша. Ми повинні доводити до них цю інформацію», — заявив міністр. За його словами, багатьох ветеранів уже вдалося забрати з вулиць, проте процес є постійним: у міру завершення служби чи отримання травм нові люди опиняються в вразливому становищі. Кім наголошує, що для допомоги з боку цивільної людини необхідна згода самого ветерана, а також фізична присутність фахівця, здатного на місці розібратися в ситуації та направити людину до відповідної структури — державної програми, громадської організації чи Міністерства соціальної політики.
Американська модель як орієнтир: 45 тисяч громадських організацій
Як позитивний приклад міністр навів досвід Сполучених Штатів, де, за його даними, функціонує близько 45 тисяч громадських організацій, що працюють з ветеранами. Багато з них — невеликі структури по дві-три особи, які забирають ветеранів додому, одягають, взувають, допомагають знайти роботу в тих випадках, коли держава не здатна впоратися самостійно. Кім висловив надію, що Україна в перспективі вибудує аналогічну багаторівневу систему, в якій державні інститути та громадянське суспільство доповнюють одне одного. Стратегія міністерства, за його словами, полягає в тому, щоб починати роботу з найбільш вразливої категорії — тих, хто «не знає, не вміє, не розуміє і потребує допомоги».
«Єдине вікно» поки не готове: чому його не відкривають
Одним із ключових проєктів міністерства є створення так званого «єдиного вікна» — централізованого механізму, через який ветеран чи його представник могли б отримати повний спектр послуг та консультацій. Проте Кім прямо заявив, що запуск цього сервісу поки не планується. «Я не хочу відкривати його, щоб потім люди казали: 90% працює, а решта — ні. Ми допрацьовуємо маршрути, щоб система запрацювала повноцінно», — пояснив міністр. За його словами, на даний момент не всі сервіси, послуги та процедури між відомствами узгоджені, і відкриття «напівробочого» механізму завдало б репутаційного удару та знизило б довіру до інституту загалом.
Від Миколаєва до Києва: «соціальна відповідальність, а не ліфт»
Віталій Кім прийшов на посаду міністра з посади голови Миколаївської обласної державної адміністрації, де, за його власними словами, за час керівництва сформувалася стійка команда та були вибудувані робочі процеси. Перехід до Києва він характеризує не як «соціальний ліфт», а як «соціальну відповідальність». «Я не очікую вдячності. Навпаки, розумів, що буде певний негатив, але хтось мусить це робити», — зазначив він. Кім визнає, що у світі не існує міністерства у справах ветеранів, роботу якого було б оцінено виключно позитивно: «Ти можеш вирішити 90% питань, але все одно залишаться 10%, які не можеш вирішити».
Чи повинен міністр бути ветераном? Питання касти та професіоналізму
Призначення Кіма викликало в суспільстві дискусію: частина громадян та експертів висловлювала думку, що керувати міністерством у справах ветеранів повинен сам ветеран. Міністр не відкинув саму ідею, але й не погодився з її обов'язковістю. «Ветеранська політика для мене почалася не з цієї посади, а ще з Миколаївської області, де вона була частиною нашої роботи», — пояснив він. При цьому він вказав, що у його безпосередній команді з шести людей четверо є ветеранами. Кім провів паралель з медициною: «Не кожен лікар повинен бути міністром охорони здоров'я. Але це справді так працює». На його переконання, питання зводиться до державного управління у будь-якій сфері, а не до формального статусу керівника.
Київ та область: два різні рівні управління
Говорячи про відмінності між роботою в обласній адміністрації та в міністерстві, Кім зазначив, що на регіональному рівні логіка проста: «Є завдання, ти його вирішуєш і за це відповідаєш. Є конкретні люди і конкретний результат». У Києві ж, за його словами, процес принципово інший — це постійна взаємодія між органами законодавчої та виконавчої влади, Офісом президента та широким колом зацікавлених структур, де кожне рішення комунікується та узгоджується на кількох рівнях. Сама ця багаторівневість, на думку міністра, визначає темп і характер реформ у сфері ветеранської політики на національному рівні.