У 1920-ті роки радянська Росія не переслідувала на своїй території українську культуру та мову і не стверджувала, ніби росіяни й українці — один народ. Навпаки, червона влада сприяла відкриттю українських шкіл, бібліотек і педагогічних технікумів у тих регіонах РРФСР, де існували українські громади. Розпочавши влітку 1923 року політику українізації в УСРР та за її межами, радянське керівництво фактично визнало, що українська мова — не «наріччя» російської, а українці — не росіяни. Ця маловідома сторінка історії, детально описана в матеріалі Російської служби Бі-бі-сі, демонструє, наскільки прагматичними та регіонально диференційованими були цілі Москви щодо українського питання на власній території.

Перепис 1926 року та «мільйон втрачених українців»

Перший в історії СРСР перепис населення провели в грудні 1926 року. Сьогодні різні джерела наводять суперечливі дані про кількість українців у Росії. Українська Вікіпедія вказує цифру 7 873 000 осіб, російська — лише 6 871 194. Різниця у майже мільйон осіб пояснюється методологією підрахунку: у IV томі видання «Всесоюзний перепис населення 17 грудня 1926 р.», випущеного Центральним статистичним управлінням СРСР у 1928 році, чисельність українців у РРФСР зафіксована як 7 873 229 осіб (чоловіки — 3 839 958, жінки — 4 033 271). Однак у ті часи до складу РРФСР входили як автономні республіки Казахстан (860 822 українці), Киргизстан (64 128) та Крим (77 405). Після відрахування цих територій на теренах Росії в її сучасних кордонах кількість українців становила 6 870 874 особи.

Географія українського розселення в РРФСР

Майже половина російських українців проживала на Північному Кавказі — 3 106 852 особи. Другим за чисельністю був Центрально-Чорноземний район — 1 651 853 особи. Значні громади існували в Сибіру (827 536), у Поволжі (646 417) та на Далекому Сході (315 203). Менш чисельні групи проживали в Башкирії — 76 710 осіб, на Уралі — 47 651. Найменша українська громада, за даними перепису, налічувалася в Дагестані — трохи більше чотирьох тисяч осіб. Така розшарованість визначала і регіональну специфіку радянської політики українізації.

Регіональна стратегія Москви: від Кубані до Зеленого Клину

Москва, дозволивши українізацію в РРФСР, мала різні цілі в різних регіонах. У Курській та Воронезькій губерніях, що межували з УСРР, і на Кубані завданням було запобігти можливому приєднанню цих територій до України — такі вимоги в той період лунали в столичному Харкові. У Сибіру та на Далекому Сході українізація під червоним прапором, навпаки, мала орієнтувати місцеве українське населення саме на УСРР, а не на «петлюрівців» або «гетьманців», які з-за кордону намагалися встановити контакти з українцями Зеленого Клину — історичної переселенської назви південної частини російського Далекого Сходу, куди входили Амурська область, Приморський і Хабаровський краї, Сахалін.

Кубань: епіцентр українізації

На Кубані українці були найбільш чисельною етнічною громадою — 37% населення. У деяких округах вони становили абсолютну більшість: у Таганрозькому окрузі — 71,7%, у Кубанському — 62,2%, або майже половину населення в Донському (44,2%) та Сальському (43,9%) округах. Українізація краю почалася стихійно ще 1917 року: на першому обласному з’їзді вчителів делегати-українці порушили питання про перехід навчання на українську мову. Вслід за цим Кубанське українське товариство шкільної освіти підготувало «Український буквар», що вийшов двома накладами. У 1918 році була проголошена Кубанська Народна Республіка, що проіснувала майже два роки.

Школи, бібліотеки, преса: інфраструктура української культури

Якщо у 1923 році, на початку більшовицької українізації, на Кубані налічувалося 35 українських шкіл, то вже до 1926 року їхня кількість зросла до 200. Там, де не було можливості відкрити окрему українську школу, у російських школах набирали українські класи — так звані «групи», де дітей навчали за програмою української школи. До кінця 1926 року таких класів на Кубані було понад 600. Важливою перевагою українських шкіл перед російськими були безкоштовні підручники. Учительські кадри готував український педагогічний технікум у станиці Полтавській, що щорічно випускав 60 дипломованих учителів; згодом відкрили український педтехнікум у станиці Уманській. У Краснодарському педтехнікумі обов’язковим предметом стало українознавство, а в Кубанському педагогічному інституті ввели викладання історії української літератури. Наркомат освіти УСРР щорічно направляв викладацькі кадри за межі республіки, зокрема на Кубань. На українську мову переходили читальні зали, у віддалені населені пункти приїжджали українські пересувні бібліотеки. До кінця 1920-х років на Кубані виходили українською мовою десять газет, кілька журналів, видавалися книги. У 1931 році в Краснодарі відкрився Кубанський український науково-дослідний інститут, що став ще одним інституційним центром української культури у складі РРФСР.