У народній культурі України уявлення про повернення померлих родичів до рідної домівки належить до числа найстійкіших і найглибше вкорінених. Предків сприймали не як абстрактні духовні сутності, а як реальних опекунів родини, від прихильності яких, за народними віруваннями, залежали здоров'я домочадців, добробут і навіть урожай. Саме тому навколо поминальних днів вибудувалася ціла система ритуалів: від спеціальної формули, якою кликали «дідів» до столу, до окремої ложки, миски та чарки, які залишали для невидимих гостей. Про ці традиції та їхні географічні особливості в коментарі Styler розповіла фольклористка й наукова редакторка проєкту «Вітоки» (Zagoriy Foundation) Дар'я Анцибор.
Окрема ложка, перша чарка та вода з рушником
На Поліссі поминальні дні називали «дідами» — саме так, за народними уявленнями, душі померлих приходили до рідних вечеряти. Їх кликали до столу спеціальною формулою: «Діди, діди, ідіть до нас вечеряти». Для них ставили окрему ложку або миску, першу ложку страви або відливали першу чарку. Після поминальної вечері стіл часто залишали не прибраним до ранку, щоб предки могли поїсти вночі. На Поліссі для них готували ще й воду з рушником: за народними уявленнями, душі мали вмитися після довгої дороги. Ці дії, за словами Анцибор, відображали не страх, а турботу про тих, хто, як вірили, продовжує бути частиною родини.
Чому на лаву дмухали перед тим, як сісти
З вірою в присутність померлих був пов'язаний і незвичний ритуал, поширений, зокрема, на Гуцульщині. Перед тим як сісти на лаву, на неї дмухали — щоб не притиснути душу, яка могла там сидіти. Цей жест, на перший погляд химерний, насправді був логічним продовженням загальної системи стосунків із предками: якщо душа може повернутися і «присісти» у звичному місці, то й до її присутності треба ставитися з повагою. Подібні дрібниці, на думку фольклористки, найкраще передають те, як у побуті мислили про зв'язок живих і мертвих — не як про межу, а як про повсякденне сусідство.
Коли «чекали» предків: календар поминальних днів
Звичай пригощати померлих не обмежувався однією ніччю на рік. Анцибор виокремлює кілька важливих періодів: предків пригощали на Святвечер і поминати після завершення жнив. Окрім того, існувало уявлення, що від Великодня до Трійці душі «перебувають у живих», тому на Трійцю їх «проводжали». Задокументоване осіннє поминання предків в українській традиції прив'язане до останньої суботи перед Дмитрів днем, тобто до 26 жовтня. Таким чином, упродовж року було кілька поминальних днів, кожен із яких мав свою обрядову специфіку.
«Велесова ніч» — новотвір, а не давнє свято
Останніми роками поради залишити їжу для померлих часто прив'язують до так званої «Велесової ночі», яка настала в ніч із 31 жовтня на 1 листопада. Проте, як наголошує Анцибор, це новотвір останніх років, а не старе свято. «Звичай пригощати померлих предків справді існував, і для традиційної культури він був дуже важливим. Але цей звичай був прив'язаний до певних поминальних днів, яких на рік було кілька», — пояснює фольклористка. Зв'язувати осіннє поминання з Велесом, за її словами, немає підстав: у задокументованій традиції воно прив'язане до інших дат і контекстів.
Проєкт «Вітоки» та книжка про родинні традиції
Дар'я Анцибор працює в межах проєкту «Вітоки» — лабораторії суспільних практик Zagoriy Foundation, яка досліджує українські традиції та способи їх осмислення сьогодні. Разом із Фондом Катерини Осадчої та видавництвом Stretovych команда підготувала книжку «Родинне Різдво для всіх». Окремий розділ видання присвячений тому, як розпитувати рідних і досліджувати історію своєї родини. Книжка також містить матеріали про обряди, святкові страви, колядки та готові формати родинного святкування. У книгарнях вона має з'явитися з 20 листопада.
