18 серпня 2026 року ізраїльські військові нанесли удар по злітно-злітній смузі та складським приміщенням на авіабазі Абу-ель-Духур у провінції Ідліб, розташованій приблизно за 60 кілометрів від турецького кордону. За даними канцелярії прем'єр-міністра Біньяміна Нетаньяху, Ізраїль вважав, що база готується для розміщення турецьких військ, а військова делегація з Анкари відвідала об'єкт лише за кілька годин до атаки. Нетаньяху публічно заявив: «Ми не допустимо нарощування військової потужності Туреччини на півдні країни. Ми донесли це всіма можливими способами». Удар, по суті, несе подвійне послання: Дамаску — про необхідність дотримуватися раніше досягнутих домовленостей про статус-кво у сфері безпеки, і Анкарі — про існування в Ізраїлю чітко окреслених «червоних ліній», які не підлягають перегляду.

Привид 2015 року: механізм, який працював майже десять років

Для розуміння масштабу поточного кризу видання Jerusalem Post проводить пряму паралель із подіями вересня 2015 року. 30 вересня того року російські винищувачі вперше з часів закінчення холодної війни нанесли авіаудари на Близькому Сході, пролетівши над сирийським Хомсом. Дев'ятьма днями раніше, 21 вересня, Нетаньяху, який мав розвідувальні дані про плани Москви, здійснив стрімкий візит у Кремль. Там він і Володимир Путін узгодили створення механізму м'якшення конфліктів, призначеного запобігти випадковим зіткненням ізраїльських та російських пілотів у повітряному просторі Сирії. Формально негласна домовленість виглядала так: Ізраїль не втручається в інтереси Росії, а Москва дозволяє Тель-Авіву захищати власні — насамперед, протидіяти Ірану та «Хезболлі» на сирийській території. Механізм функціонував майже десять років, доки в грудні 2024 року сили, очолювані нинішнім президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа, не повалили Башара Асада, зруйнувавши саму основу тієї архітектури безпеки.

Туреччина Ердогана — не Росія Путіна: в чому принципова різниця

Аналітики Jerusalem Post наголошують: хоча теоретично логіка дезескалаційного механізму застосовна і до відносин з Анкарою — обидві сторони надзвичайно зацікавлені в запобіганні ненавмірній війні, — між ситуацією 2015 і 2026 років існують фундаментальні відмінності. Путін у 2015 році не втручався в Сирію, щоб нашкодити Ізраїлю: його цілі зводилися до порятунку Асада, збереження позицій Москви в Середземному морі, демонстрації глобального впливу та запобіганню встановленню контролю екстремістських ісламських сил над Сирією. Безпосередньою метою Ердогана в зміцненні позицій у Сирії, навпаки, може бути не лише захист південного кордону Туреччини та стримування курдського впливу, а й формування нової сирийської держави за власним задумом. Ідеологічні та історичні амбіції турецького президента, за оцінкою Jerusalem Post, підштовхують Анкару до конфронтації з Ізраїлем, який Туреччина розглядає як притулок для ХАМАС і ключову фігуру в дипломатичному тиску на Тель-Авів.

Негласний статус-кво з Дамаском і його межі

Канцелярія Нетаньяху 18 серпня заявила, що Ізраїль і Сирія домовилися про статус-кво у сфері безпеки, який Дамаск наміру порушити, дозволивши турецькій армії розміститися на Абу-ель-Духурі. Цей факт свідчить про існування негласної угоди між двома державами щодо допустимих і недопустимих військових присутствій на сирийській території. З точки зору Тель-Авіву, розміщення турецьких військ — і, можливо, сучасних радіолокаційних та зенітних систем ППО — на авіабазі в Ідлібі прямо порушує ці домовленості. Таким чином, удар по інфраструктурі бази став не просто військовою операцією, а інструментом дипломатичного тиску, водночас адресованим двом столицям. Сирія, яка розраховувала на відновлення переговорів щодо угоди про безпеку, опинилася в скрутному становищі: її новий режим ще не вибудував стійку архітектуру відносин із сусідами, а Ізраїль уже окреслив, що порушення домовленостей буде каратися.

Суперечливі дані

В відкритих джерелах існують розбіжності в оцінці масштабу та цілей турецького присутня на Абу-ель-Духур. За версією ізраїльського уряду, база готувалася саме для розміщення турецьких бойових підрозділів, а візит військової делегації з Анкари за години до удару підтверджує цю підготовку. Водночас Туреччина в публічних заявах, як випливає з повідомлень російських та регіональних ЗМІ (зокрема inosmi.ru від 20 серпня 2026 року), наголошує, що її активність у північній Сирії має «захисний» характер і спрямована проти курдських формувань, а не проти Ізраїлю. При цьому жодна зі сторін не опублікувала незалежних розвідувальних даних, що дозволяють однозначно підтвердити або спростувати наявність на базі конкретних зенітних систем або радіолокаційного обладнання. Сирийська сторона, у свою чергу, посилається на суверенне право визначати склад свого військового присутня та намір відновити переговори з Ізраїлем щодо безпеки, що опосередковано підтверджується публікацією theotherukraine.info від 23 серпня 2026 року.

Ризики ескалації та відсутність «дезескалаційного каналу»

Головна проблема поточного кризу, на яку вказує Jerusalem Post, — відсутність у Ізраїлю та Туреччини аналога того самого механізму, який Нетаньяху і Путін вибудували у 2015 році. У відносинах із Москвою існував хоча б неформальний канал зв'язку, що дозволяв обмінюватися даними про повітряні коридори та попереджати про готувані операції. З Анкарою такого каналу немає: Туреччина роками використовує гостру антиізраїльську риторику, підтримує ХАМАС і є провідною країною в дипломатичних зусиллях проти Ізраїлю на міжнародних майданчиках. У цих умовах кожен інцидент — від авіаудару до дипломатичної ноти — несе в собі ризик неконтрольованої ескалації. Ізраїльський удар по Абу-ель-Духур став, по суті, першим «тестом» нової реальності, в якій Тель-Авів змушений водночас утримувати «червоні лінії» перед двома сусідами — Сирією та Туреччиною, — не маючи при цьому жодного з перевірених інструментів дезескалації, які працювали в попередньому десятилітті.