В українському публічному просторі останніми місяцями розгортається, за виразом авіаційного експерта Анатолія Храпчинського, «дивна і досить токсична дискусія», в якій суспільство намагаються «розтягнути по різних кутах рингу»: або ти за класичний державний оборонно-промисловий комплекс із його флагманами на кшталт зенітно-ракетного комплексу «Нептун», або за приватні оборонні компанії та їхні проєкти, зокрема лінійку FP. За оцінкою Храпчинського, ця постановка питання — «або державне, або приватне» — є стратегічним глухим кутом, що створює небезпечну ілюзію, ніби в країні, яка перебуває у стані війни на виживання, існують «зайві» ракети чи «зайві» інженерні команди. Експерт наголошує, що порівняння «Нептуна» та виробів приватних команд за принципом «що краще» аналогічне суперечці про те, що потрібніше в хірургії: скальпель чи затискач.
Різні поверхи оборонної архітектури
Державні конструкторські бюро, за словами Храпчинського, спираються на десятиліття фундаментальної школи, глибоку експертизу в складній балістиці, газодинаміці та важкому ракетобудуванні. Розвиток і масштабування «Нептуна» він називає безальтернативним пріоритетом для знищення особливо захищених стратегічних об'єктів. Приватні компанії та проєкти рівня FP, навпаки, дають те, чого часто бракує «важкій державній машині»: високу швидкість ітерацій, гнучкість, використання нетипової компонентної бази та здатність швидко масштабувати дешевші засоби ураження. Зупинити приватні проєкти заради державних означає втратити масовість і темп інновацій, а обмежити державні заради приватних — позбавити себе важкого високотехнологічного потенціалу, який «з нуля будується роками». Вони, за формулюванням експерта, «не конкурують за одну нішу, а закривають різні поверхи нашої оборонної архітектури».
Приватний сектор несе весь ризик розробки
Одним із головних тригерів у суперечках навколо оборонного виробництва, зазначає Храпчинський, зазвичай стають гроші: критики стверджують, що приватники «відтягують» бюджети у державних гігантів або навпаки. Тут експерт наводить ключовий факт, про який, за його словами, критики «або не знають, або свідомо мовчать»: приватні оборонні компанії в Україні не фінансуються державою в частині науково-дослідних розробок. Жодної копійки з бюджету на НДДКР приватний сектор не отримує. Усі креслення, стendові випробування, спалені на полігонах прототипи, дороге обладнання та зарплати інженерів на етапі створення — це, за твердженням Храпчинського, стовідсотковий фінансовий ризик самих засновників, приватних інвесторів чи донорів. Держава, як він формулює, приходить із грошима лише тоді, коли виріб уже літає, пройшов випробування, довів свою ефективність і замовляється як готовий серійний товар. Таким чином, приватний бізнес, за оцінкою експерта, фактично «дарує державі найдорожчий і найризикованіший етап розробки», заощаджуючи бюджету значні кошти та час.
Комбіновані удари: як працює «єдиний оркестр»
Навіть за необмежених ресурсів робити ставку на якесь одне окреме рішення було б фатальною помилкою, наголошує Храпчинський: до будь-якого моно-зброї противник адаптується за лічені тижні, вивчаючи тепловий слід, профіль польоту, швидкість і частоти конкретного виробу та вибудовуючи під нього ешелонований захист. Найбільш наочно взаємозалежність різних засобів, за його словами, видно на прикладі сучасних комбінованих атак. Спочатку в небо йде перший ешелон — масові далекобійні дрони та дешевші приватні вироби, які змушують противника увімкнути радари, розкрити позиції зенітно-ракетних комплексів і розстріляти дорогий боєкомплект. У момент, коли ворожа ППО перевантажена або перезаряджається, у відкриті «вікна» заходить другий ешелон — швидкісні крилаті та реактивні рішення на кшталт лінійки FP, які вибивають самі пускові установки, радари та склади. І вже по розчищеному коридору, з мінімальним ризиком перехоплення, заходить важкий «Нептун», здатний гарантовано знищити бетонний бункер чи командний пункт. Без перших хвиль важкі державні ракети були б змушені «навмання пробивати повністю боєздатну систему ПВО», а без важкого озброєння легші засоби не зможуть гарантовано знищити укріплені цілі.
Промислова кооперація як єдиний шлях масштабування
Підсумковий висновок Храпчинського зводиться до того, що для збільшення кількості комбінованих ударів у рази Україні критично необхідна не конкуренція на виживання між державним і приватним секторами, а глибока промислова кооперація та обмін технологіями між виробниками. Масштабувати виробництво зброї, на його переконання, можна лише через спільні виробничі ланцюжки, а не через штучне протиставлення «своїх» і «чужих» в оборонній галузі. Дискусія «хто кращий» в умовах війни, за оцінкою експерта, забирає увагу та ресурси від єдино продуктивного завдання — вибудувати систему, в якій кожен елемент, від дешевого дрона до стратегічної ракети, виконує свою функцію в єдиному бойовому циклі.
