Для Олени Світлицької акторство довгий час було схоже на нескінченний іспит, на якому потрібно було знову і знову доводити своє право перебувати в кадрі. В інтерв'ю Wave RBC.UA акторка відкрито розповіла, як змінилося її ставлення до професії: від болісного сприйняття кожної відмови до усвідомленого вибору проєктів, в яких героїня залишає після себе щось значуще. «Сьогодні я набагато спокійніша. Я вже не хочу просто зніматися заради того, щоб з'явитися на екрані. Мені важливо, про що ця історія, що моя героїня залишить після себе і чи є в ролі простір для справжнього творчості», — зізнається Світлицька. За її словами, акторство перетворилося для неї зі способу виживання в індустрії на інструмент самопізнання: «Тепер це мій спосіб досліджувати себе, людей і світ».

Шлях від диктора до акторки: як камера відкрила професію

Кар'єра Світлицької не була історією миттєвого успіху. Вона навчалася на кінофакультеті Національного університету театру, кіно та телебачення імені Карпенка-Карого за спеціальністю «диктор і ведучий телевізійних програм». Втім, саме робота перед камерою поступово привела її до акторства. «Не можу сказати, що був один конкретний момент, коли я вирішила: „Все, буду акторкою“. Це усвідомлення приходило поступово — щоразу, коли я опинялася перед камерою і відчувала, що можу через іншу людину сказати щось дуже особисте і важливе», — згадує акторка. З 2011 року почалися студентські роботи, проби, епізодичні ролі та перші серіали. Періоди невизначеності та відмови не зупинили її: «Я продовжувала повертатися до професії. Думаю, саме тоді й зрозуміла, що це справді моє».

Дві ролі, що змінили все: від Валентини Чистякової до першої головної ролі

Світлицька називає два проєкти, які стали переломними в її творчій біографії. Перший — серіал «Будинок „Слово“. Нескінчений роман», де вона виконала роль Валентини Чистякової, акторки та дружини Лесі Курбаса. «Це була не найбільша за обсягом роль, але дуже важлива за змістом. Через неї я торкнулася історії українських діячів мистецтва, яких намагалися не лише фізично знищити, а й стерти з нашої пам'яті», — пояснює акторка. Другий ключовий етап — «Мій новий берег», що став її першою великою головною роллю. «Вона стала для мене перевіркою професійної витривалості та внутрішньої готовності нести на собі цілу історію. Цей проєкт допоміг мені нарешті дозволити собі повірити, що я готова до великих драматичних ролей», — розповідає Світлицька.

Війна змінила героїв і мову українського кіно

Акторка наголошує, що війна позбавила українське кіно можливості говорити поверхнево. «Навіть якщо ми знімаємо комедію чи історію кохання, в ній все одно присутній досвід країни, яка щодня бореться за своє існування», — зазначає вона. За словами Світлицької, змінилися самі герої: в центрі історій дедалі частіше опиняються звичайні люди, що стикаються з надзвичайно складним вибором. Ключовими темами стали пам'ять, втрата, дім, відповідальність, свобода та ціна людського життя. Водночас акторка наполягає: «Я хочу, щоб українське кіно розповідало не лише про війну. Ми маємо право показувати світові всю Україну — закохану, смішну, пристрастну, суперечливу та живу».

Бачення майбутнього: індустрія, а не лише талант

Розмовляючи про перспективи вітчизняного кінематографа, Світлицька формулює конкретні очікування. Вона хоче бачити українське кіно «сильним, системним і конкурентоспроможним», із регулярним виходом фільмів у світовий прокат і участю українських акторів у міжнародних проєктах без відмови від мови та ідентичності. Серед пріоритетів — розвиток якісного жанрового кіно (драми, комедії, трилери, історичні стрічки, проєкти для дітей), стабільне фінансування, прозорі правила та гідні умови для знімальних груп. «У нас уже є талант і теми, які важливо почути світові. Тепер потрібна індустрія, здатна перетворювати цей потенціал на системний результат», — резюмує акторка.

Що подивитися: рекомендації Світлицької

На завершення інтерв'ю акторка назвала фільми, які, на її думку, має побачити кожен. Перш за все вона рекомендує «Тіні забутих предків» Параджанова — «щоб побачити, наскільки самобутнім, красивим і сміливим може бути український кіномовний». Також у її списку — «Будинок „Слово“. Нескінчений роман», що став для неї особисто точкою творчого перелому. Ці рекомендації відображають загальний посыл інтерв'ю: українське кіно має глибокий історичний та естетичний потенціал, який заслуговує як внутрішнього, так і міжнародного визнання.