Ранок у Слов'янську починається не з кави чи шкільного дзвінка, а з п'ятилітрової пластикової пляшки. Для 9-річної Саші це вже звичний ритуал: допомогти мамі принести воду з міського пункту роздачі. Сім'я йде вулицею, затягнутою білими нитями — протидронними сітками, які тепер натягнуті майже над усіма дорогами міста.

Дитинство під сітками

«У нас у місті сітки, тому що по трасах літають дрони. Вони полюють на машини, на автобуси, тому й ставлять сітки, щоб дрони не залітали на дороги. Сітки нас захищають», — по-дорослому, майже професійно пояснює Саша. Його слова звучать не як дитячі фантазії, а як констатація фактів, з якими він змушений жити.

Влітку лінія фронту наблизилася до Слов'янська до 10–15 кілометрів. Для дітей це означає безсонні ночі, нестабільний доступ до води, зв'язку, медичної допомоги та навіть звичайних літніх розваг.

Мама, яка залишається

47-річна бухгалтерка Марія, мама Саші та 12-річного Івана, говорить про те, що найважче — бачити, як руйнується рідне місто, як їдуть знайомі люди. «Ми поки що залишаємося через похилих родичів та тварин. Але я бачу, як війна забирає у моїх синів дитинство. Вони майже весь час проводять вдома, майже не спілкуються зі сверстниками. Крім того, у нас часто немає електрики, а також трапляються перебої з водою та мобільним зв'язком».

Сім'я недавно переїхала з п'ятого поверху багатоповерхівки в приватний будинок — тут більше простору для ігор та спілкування з домашніми тваринами. Але навіть у новому будинку діти не можуть забути про війну.

Вода як розкіш

Коли воду вимикають, Саша допомагає мамі або набрати її в криниці в приватному секторі, або, як сьогодні, — у Пункті несхитності, з великих синіх пластикових ємностей. У рамках проєкту ЮНІСЕФ та Слов'янського водоканалу ці резервуари регулярно наповнюють чистою питною водою для мешканців міста.

«Ми з братом розподілили обов'язки: я приношу воду, а вона миє посуд. А мама гріє воду та прала речі в тазу, якщо немає світла», — розповідає хлопчик.

Закритий курорт та малюнки озер

У вільний час Саша малює озера Слов'янського курорту — красиву блакитну воду, якої він так сумує. Тепер ходити туди не можна, купатися небезпечно. «Якось я був на пляжі, і тут прилетіли дрони. Ми з братом сховалися за будинком, а коли стало безпечно — побігли додому», — згадує він і невольно закриває голову руками — так само, як робив це під час атаки дронів на Слов'янський курорт.

Слов'янський курорт — один із найстаріших грязевих курортів України. Тепер він закритий для відвідувачів. Місто намагається утриматися біля лінії фронту, тому курортний сезон тут більше неможливий. Великі таблички навколо водойм попереджають про небезпеку.

Життя триває

«Поки ми з вами розмовляли, по місту прилетіли три керовані авіабомби. Тому ситуація погіршується. Збільшується кількість обстрілів, а в місто все частіше залітають дрони», — говорить голова Слов'янської міської військової адміністрації Вадим Лях.

У той же час голова міста розповідає, що комунальники продовжують підтримувати життя Слов'янська. Навіть зараз у центрі міста, куди в квітні влучила півторатонна авіабомба, тривають ремонтні роботи.

«У Слов'янській громаді зараз проживають 39 тисяч осіб, із них три тисячі — діти. Є райони, де вже оголошено обов'язкову евакуацію дітей. Люди дійсно їдуть. Але в місті все ще залишається багато дітей. Тому працюють комунальні служби, лікарня, банківська система. Усі послуги надаються. Життя триває», — говорить Вадим.

Він додає, що у Слов'янську поки що працює навіть пологове відділення.

Надія на майбутнє

Поки Саша наповнює пляшки на пункті роздачі води, на околиці Слов'янська кипить робота. Тут копають траншеї та прокладають труби. Щоб уже наступного місяця Саша та сотні інших сімей міста більше не стикалися з нестачею води.

«У місті залишається дуже багато людей, а перебої з водопостачанням — це реальність, з якою доводиться жити. Але ми працюємо над тим, щоб ця реальність стала менш суворою», — закінчує Вадим Лях.

Слов'янськ — місто, де діти ростуть під сітками, де вода — це не просто ресурс, а символ виживання, де кожен день — це боротьба за нормальне життя. І попри все це, життя триває.