Питання про те, чи можна за ДНК передбачити, яким буде характер людини, залишається одним із найобговорюваніших на стику генетики, психології та батьківської практики. У свіжому інтерв'ю РБК-Україна генетик Дмитро Микитенко дав розгорнутий відповідь: окремого «гена характеру» в природі не існує, проте генетика справді задає певні рамки, в яких формується особистість. За його словами, генетично можуть передаватися особливості функціонування нервової системи — реактивність, пластичність та схильність до певних звичок. Ці біологічні передумови в комплексі з вихованням, середовищем і життєвим досвідом формують те, що ми називаємо характером.

Полігенність характеру та оцінка генетичного внеску

Микитенко підкреслює, що характер має полігенну складову: на нього впливають не один-два гени, а складна взаємодія численних локусів. Генетичний внесок у формування характеру, за оцінками спеціаліста, становить приблизно 40–60%. Це означає, що навіть за високої спадкової схильності решта частки — від 40 до 60% — визначається факторами середовища. Таким чином, ДНК задає не вирок, а ймовірнісний «коридор» можливостей, всередині якого людина розвивається під впливом зовнішніх обставин.

Однояйцеві близнюки: наочна ілюстрація ролі середовища

Для наочності генетик навів приклад однояйцевих близнюків. Навіть за практично ідентичним генетичним набором і схожими умовами життя дві людини можуть розвиватися зовсім різними траєкторіями. Микитенко описує гіпотетичну ситуацію: один із близнюків падає з велосипеда і отримує струс мозку, а другий такого досвіду не має. Ця єдина подія здатна змінити подальший розвиток нервової системи і, як наслідок, поведінкові патерни. З часом накопичення відмінностей у середовищі та досвіді робить навіть генетично ідентичних людей дедалі менш схожими один на одного.

Генетичний ризик не означає неминучості

Важливий тезис, який Микитенко виводить зі свого інтерв'ю: наявність генетичної схильності до певного стану не гарантує його прояву. Як приклад він наводить синдром дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ). Висока генетична схильність до цього розладу існує, проте на його реальний прояв можуть впливати стреси, пологи травми або порушення обміну речовин. При цьому спеціаліст зазначає, що з подібними проявами можна і потрібно працювати: реалізується генетичний ризик, залежить не лише від спадковості, а й від виховання, способу життя та накопиченого життєвого досвіду.

Що насправді показують генетичні тести

На тлі зростаючої популярності комерційних ДНК-тестів, що обіцяють «розшифрувати характер» або «передбачити долю», позиція генетика звучить як трезве нагадування: жоден існуючий тест не здатен визначити характер людини за набором генів. Тести здатні виявити окремі маркери схильності, але інтерпретувати їх в окремому від контексту — виховання, середовища, харчування та життєвих подій — некоректно. Генетика дає інформацію про ймовірності, а не про готовий сценарій життя. Саме тому, за словами Микитенка, навіть люди з дуже схожим генетичним набором можуть стати зовсім різними особистостями.