Від козака з мушкетом до синього неба: як народжувалися кольори українського прапора — розповідь геральдиста

23 серпня Україна відзначає День Державного прапора. Синьо-жовтий стяг здається нам символом, що існував завжди, проте його історія — це століття змін, суперечок і боротьби за національну ідентичність. Експерт із геральдики та вексиллології, генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук у розмові з РБК-Україна розкрив, звідки бере початок поєднання синього та жовтого, чому навколо порядку смуг велися запеклі дискусії і як радянська влада намагалася стерти цю символіку з публічного простору.

Князівські стяги та козацька традиція: кореневі кольори

У епоху Київської Русі стяги виконували передусім сигнальну функцію в бою: за князівським прапором визначали місце правителя та командувача військом. Саме тому тогочасні знам'яна виконувалися в найпомітніших тонах — перш за все червоному, який найчастіше зустрічається на мініатюрах і в літописних зображеннях. Синьо-жовта гама в той період ще не формувалася як національний код. Перелом настав у XVI–XVIII століттях, коли українські гетьмани затвердили герб із зображенням козака, озброєного мушкетом. Ключовим моментом стала реформа за останнього гетьмана Кирила Розумовського: виготовлення полкових і сотенних прапорів вперше почали фінансувати централізовано. До цього кожен полк або сотня шили стяги за власний рахунок, що породжувало величезну палітру. Після реформи поступово закріпилася єдина традиція — золотий козак із мушкетом на синьому тлі. Так синій і золотий стали утвердженими кольорами козацького війська, а згодом і всієї української національної символіки.

«Весна народів» і галицький лев: західне крило кольору

Протягом XIX століття значна частина західноукраїнських земель входила до складу Австро-Угорської імперії. У 1848 році, на хвилі так званої «Весни народів», порабощені нації імперії почали активно відстоювати своє національне та державне життя — зокрема й українці. На Галичині віками використовувався герб із золотим левом на синьому полі, і саме в цей період поєднання синього та золотого почало сприйматися як маркер національної окремості. Цьому сприяло й прагнення вписати українську символіку в загальноєвропейську практику національних прапорів. Таким чином, на заході країни синьо-жовта гама закріплювалася через геральдику лева, а на сході — через образ козака з мушкетом. Два незалежні геральдичні шляхи зходилися до однієї кольорової пари.

Поетична інтерпретація — не причина, а наслідок

В Наддніпрянській Україні, що тоді перебувала у складі Російської імперії, масове використання синього та жовтого як ознаки національного життя почалося лише на початку XX століття. Кольори стали застосовувати на великих ювілеях українських діячів мистецтва, на мітингах, коли під час Першої російської революції український національний рух активно відстоював культурні та політичні права. Саме в перше десятиліття XX століття виникає поетична інтерпретація: синє небо над золотими колосками. Водночас, як підкреслює Савчук, це тлумачення з'явилось постфактум. Спершу виникло саме кольорове поєднання, потім воно стало символом національної окремості, і лише згодом до нього «підібрали» різні смислові інтерпретації. Саме в такій послідовності — від практики до поетики — слід розглядати історію українського прапора.

Суперечливі дані

Навколо порядку смуг українського прапора існує стійка дискусія, в якій зіштовхуються геральдична теорія та історична практика. З погляду суворих правил геральдики та вексиллології, колір фігури — в українській традиції це золотий (золотий трьохзубець, золотий козак, золотий лев) — має розташовуватися в верхній смузі прапора. Виходячи з цього академічного підходу, «правильним» варіантом вважався б жовто-синій або жовто-блакитний стяг. Ця теоретична позиція породила ідею, що верхню смугу слід робити жовтою. Водночас, як зазначав літературний герой Гете Фауст, «теорія суха, але дерево життя пишніє»: саме практика стала критерієм істини. В Наддніпрянській Україні, а згодом і в нормативно-правових актах періоду УНР та Української Держави при Скоропадському, законодавство та повсякденна практика підтвердили домінування саме синьо-жовтого порядку — синій зверху, жовтий знизу. Додаткову складність вносять фотографії часів УНР, на яких іноді видно жовтий колір зверху, а синій — знизу. За словами Савчука, це найчастіше пояснюється особливостями тогочасної фотохімії: синій колір на чорно-білих знімках того періоду відображався як світлий, що створювало візуальне враження «перевернутого» прапора. Крім того, в історичних джерелах зафіксовано варіант, при якому до синьо-жовтої гамми пропонувалося додати малиновий колір, проте цей проєкт так і не отримав законодавчого закріплення. Таким чином, питання порядку смуг залишається однією з найобговореніших тем в українській вексиллології, де теоретичний ідеал та історична реальність не завжди збігаються.

Від УНР до сучасності: прапор як об'єкт боротьби

Після встановлення радянської влади синьо-жовта символіка була системно витіснена з публічного простору: прапори спалювалися, геральдичні зображення знищувалися, а будь-які спроби відтворення національної символіки переслідувалися. Відновлення синьо-жовтого прапора як державного відбулося лише у 1992 році, коли Верховна Рада України ухвалила відповідний закон. З того часу 23 серпня — День Державного прапора — став не лише юридичною, а й емоційною точкою на календарі: він нагадує, що за двома смугами кольору стоять століття козацької традиції, галицької геральдики, революційних мітингів початку XX століття та багаторічних суперечок про те, який порядок смуг є «правильним». Історія прапора України — це історія про те, як колір, народжений у полковому таборі та на галицьких гербах, перетворився на головний візуальний код нації.