Останніми місяцями все більше людей описують дивовижний психологічний парадокс: з одного боку, вони гостро переживають довгі дні затишшя, коли відчуття небезпеки не зникає, а «душить зсередини», а з іншого — під час чергової сирени чи звуків балістичної загрози не встають з ліжка, відмахуючись звичним «та пронесе». Гештальт-терапевтка, психологиня платформи Betobee Ольга Максимчук у бесіді з виданням Wave RBC.UA пояснила, чому мозок і тіло видають такі полярні реакції, коли кілька років живуть у стані хронічного стресу, і чому жодна з цих реакцій не є «неправильною».

Коло напруги, яке не доходить до розрядки

Максимчук ввела в пояснення поняття «кола напруги»: напруга наростає, досягає піку, розряджається, і після цього настає відпочинок. Так живе будь-який організм — злякався, вибіг, виплеснув, видихнув, заспокоївся. Тривога в цій моделі — не ворог, а нормальна, здорова мобілізація тіла перед загрозою. Проблема в тому, що в умовах триваючих обстрілів це коло систематично обривається на півдорозі. Сирена запускає наростання напруги, але вибух не завжди відбувається. Напруга не доходить до вершини і, отже, не отримує шансу впасти. Вона просто «висить у тілі» — годину, другу, цілу ніч. Коло обривається десятки разів, і тіло залишається «ніби на півобороту», а ця пам'ять накопичується.

Чому тиша стає гучнішою за сирену

Після обстрілу напруга мала б спадати, але, за словами психологині, тиша — день, два, тиждень, іноді навіть другий — не дає тілу опори. Напрузі немає на що спиратися, вона не має «фігури». Тіло чекає на наступний сигнал, бо весь його досвід підказує: напруга знову почне наростати. «Це не парадокс і не накручування, так звучить організм, який занадто довго був у стані готовності і не знає, як із нього вийти», — наголошує Максимчук. Вона зазначає, що для багатьох тиша стає гучнішою за сирену: у ній раптом чутно все, що відсувалося в бік, — втому, втрати, питання, на які не було часу.

«Адаптація» чи дисоціація: що відбувається насправді

Психологиня прямо говорить, що слово «адаптація» вживається занадто легко: «люди звикли», «психіка пристосувалася». «Я не думаю, що до ненормальних обставин можна по-справжньому адаптуватися. Можна вижити в них, можна навчитися з ними справлятися. Але самі обставини від цього нормальними не стають, і психіка про це знає», — стверджує вона. Те, що ззовні схоже на звикання, зсередини часто виявляється дисоціацією — давнім захисним механізмом, за якого психіка збільшує відстань між небезпекою і собою, «ніби вставляє між ними скло». Людина бачить, чує, знає, але подія відбувається «десь, майже не зі мною». Максимчук підкреслює: це не вибір, не бравада і не легковажність. «Людина, яка лежить під ковдрою під час балістики і каже „та ну“, зазвичай не безстрашна — вона відключена. І страх у неї нікуди не подівся, він просто лежить глибже».

Коли байдужість — не втома, а сигнал

Водночас психологиня чесно зазначає, що не все зводиться до дисоціації. Частина небажання ходити в укриття пояснюється банальним виснаженням, недосипанням, холодним розрахунком ризиків, навіть фаталізмом. Проте вона виділяє маркери, які дозволяють відрізнити втому від глибшого стану: «Коли до цього додається відчуття нереальності, ватна чи скляна стіна між тобою і подією, розрив у пам'яті — це вже не втома, це дисоціація, і її важливо помітити». При цьому вона нагадує, що така «відстань» у момент справжньої небезпеки може бути корисною — вона дає можливість діяти без паралізуючого страху. Небезпека в тому, що цей механізм «прикипає на місяці», і тоді реагувати на сигнал стає важко навіть тоді, коли людина хотіла б.

Чому не треба звинувачувати себе

Завершуючи розмову, Ольга Максимчук наголошує: звинувачувати себе за «неправильні» реакції зовсім не потрібно — ні за тривогу в тиші, ні за байдужість до сирени. Обидві реакції — прояви одного й того самого організму, який занадто довго перебуває в режимі хронічної готовності і намагається знайти вихід. Розуміння механізму, за її словами, не скасовує тяжкості переживання, але знімає з людини відчуття, що вона «божеволіє» або «не така, як треба». Це, своєю чергою, знижує вторинну тривогу — страх власної реакції, — яка сама по собі посилює навантаження на психіку.