Вчені з Університету Вісконсин-Медісон та Принстонського університету опублікували на сервері препринтів arXiv дослідження, в якому смоделювали наслідки єдиного ядерного вибуху на високій орбіті. Згідно з розрахунками, детонація 1-мегатонної боєголовки на висоті 500 кілометрів над Південно-Атлантичною аномалією здатна вивести з ладу практично весь флот супутників на низькій навколоземній орбіті — понад 13 000 апаратів, що забезпечують глобальний зв'язок, інтернет та метеорологічні прогнози. Робота, про яку повідомляє РБК-Україна, демонструє критичну вразливість сучасної орбітальної інфраструктури перед цілеспрямованим космічним ударом.

Чому саме Південно-Атлантична аномалія

Вибір місця модельованого вибуху не є випадковим. Південно-Атлантична аномалія — регіон над Південною Атлантикою, де магнітне поле Землі є аномально слабким. Саме це ослаблення геомагнітного щита, за розрахунками дослідників, багаторазово посилює наслідки ядерної детонації: радіоактивні частинки та іонізоване випромінювання затримуються в пастці ослабленого магнітного поля, формуючи масштабну штучну радіаційну зону. Супутники, які регулярно проходять через цю зону, зазнавали б безперервного опромінення, що нагадує за механізмом наслідки випробування Starfish Prime 1962 року — висотного ядерного вибуху, який тимчасово вивів з ладу низку орбітальних апаратів та наземну електроніку.

99,3% супутників за 30 днів: сценарій з посиленим захистом

Дослідники враховували активні супутники станом на січень 2026 року та розглядали навіть оптимістичний сценарій, за якого всі апарати оснащені посиленим радіаційним захистом. За цих умов, за їхніми розрахунками, 99,3% супутників вийшли б з ладу протягом 30 днів після вибуху. У разі використання менш потужної 100-кілотонної боєголовки на нейтралізацію 99% апаратів знадобився б цілий рік. Таким чином, навіть зниження потужності заряду не знімає загрозу для орбітальної інфраструктури — змінюється лише часовий горизонт катастрофы.

Каскадні зіткнення та космічне сміття

Радіація, за висновком авторів, стала б не єдиною загрозою. Втрата маневреності першими пошкодженими супутниками призвела б до ланцюгової реакції зіткнень на орбіті. Вчені оцінюють близько 20 прямих зіткнень протягом перших двох років після вибуху, а за десятиліття в навколоземному просторі утворилося б близько 3 900 нових фрагментів космічного сміття. Відновлення орбітальної інфраструктури за таких умов, за оцінкою дослідників, стало б вкрай складним завданням: новим апаратам довелося б виживати одночасно серед залишкового радіаційного поля та зростаючої хмари уламків.

Контекст: від Starfish Prime до сучасних загроз

Дослідження вписується у ширший контекст обговорення ризиків висотних ядерних випробувань та їх довгострокового впливу на космічне середовище. Випробування Starfish Prime 1962 року, проведене США на висоті близько 400 кілометрів, вже тоді показало, що одиничний вибух здатний створювати радіаційні пояси, що загрожують орбітальній техніці. Сучасні дані про щільність супутникового флоту — понад 13 000 апаратів на низькій навколоземній орбіті — роблять актуальність подібних сценаріїв багаторазово вищою, ніж у 1960-ті роки. Публікація роботи на arXiv дозволяє науковій спільноті провести незалежну верифікацію моделей та розрахунків перед можливим розглядом у рецензованих журналах.